Тридцять років по приколу

Ми обрали собі їх усіх по приколу,
Ми не тямили всіх небезпек.
Бо не можна розумному вірить нікому,
А парніші простому — респект!

І тепер у яру перед нами лежала
Ще можливо ледь-ледь і жива
Наша ще не колишня, наша держава,
І при нас її їла черва.

Ми її врятувати уже б не зуміли,
Хоч іще в неї трохи здіймались боки.
І зелені над нею мухи дзуміли,
І зелені здіймались у ній хробаки…

Олександр Ірванець

Тридцять років незалежності України. Незалежності, про яку мріяли покоління мужніх та відданих патріотів. Незалежності, що дісталася їх нащадкам без боротьби. Незалежності, що не потребувала ані звитяги, ані самопожертви. Незалежності, яка, судячи з підсумків народного волевиявлення у 1991 році, так само не дуже була і потрібна більшості населення України, як не надто потребувало її керівництво Центральної Ради – всі ці Грушевські та Винниченки – у 1917-му.

Чотири Універсали та два з половиною Референдуми

Прекраснодушні малороси, що опинилися біля керма держави внаслідок революції 1917-го, у трьох Універсалах, у повній відповідності до своїх інтернаціоналістських партійних принципів, чемно випрошували у Старшого Брата сякої-такої автономії. А четвертий Універсал, за який, солодку парочку соціалістів чомусь стали вважати державотворцями, ставити їм незграбні пам’ятники та називати на їх честь вулиці, писався вже фактично під гуркіт гармат Михайла Муравйова, що били прямою наводкою по дому Грушевського.

І так само, як з нагоди пафосних свят прийнято згадувати та славити лише IV Універсал, який 9 (22) січня 1918 року проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», так і, говорячи про Референдум 1991 року, на якому громадяни тоді ще УРСР підтримали Акт про державну незалежність, проголошений Верховною Радою України 24.08.1991, вважається за краще не згадувати про попередні два Референдуми того ж, 1991 року, підсумки яких суттєво відрізнялися від цього останнього. Втім, відрізнялися не тільки підсумки та відсотки, про які ми ще поговоримо, але й контекст – так само, як й умови, в яких писалися та приймалися Універсали Центральної Ради.

Згадаймо: якщо Грушевському з Винниченком знадобилася пряма військова агресія з боку Москви, аби нарешті заговорити про незалежність, облишивши свої блюзнірські балачки про автономію, то 449 народних депутатів тоді ще Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки XII скликання, яка вже у 1991-му була перейменована на Верховну Раду України I скликання, схаменулись лише після того, як поразка недозаколотників з ГКЧП стала достеменним фактом. Кістяк нашого «парламенту» на той час складали так звана Група 239 (239 депутатів, комуністи) і Народна Рада (126 осіб). Тож, як і у 1917-му, знадобилась реальна загроза саме для керманичів держави, щоб змусити тодішніх «червоних директорів», бодай на словах, відірватися від Москви. Загроза, власне, полягала в тому, що, чекати, а чи не переможуть часом невдахи з тремтячими руками, там у Москві, вже не мало сенсу, і так дотягнули до останнього. Тож, ставши осторонь процесу, який вже було не спинити, тутешні «міцні господарники» ризикували так і лишитися на узбіччі. Тож, прагматичніше було очолити те, що насправді так хотілося б знищити чи, принаймні, загальмувати під нашим старовинним гаслом: «Ви праві, але ж зараз це поки що не на часі…»

Проте підсумки двох референдумів про долю України – 17 березня та 1 грудня 1991 року – сьогодні, з огляду на підсумки останніх президентських, парламентських та місцевих виборів, виглядають як ранні дзвіночки, що попереджали про небезпеку, але їх ніхто не почув ані тоді, ані пізніше.

Тут треба зробити невеличке, але принципове зауваження. Оскільки власно РЕФЕРЕНДУМ 17.03.1991 мав не український, а всесоюзний статус, а в Україні в цей день проводилося так зване республіканське консультативне опитування, то тут, мабуть є сенс говорити не про один чи два, а, радше про півтора референдуми. Адже, ініційоване Народним Рухом України за перебудову опитування не мало під собою належних законних підстав, а відтак його підсумки не передбачали юридичних наслідків. Втім, як би там не було, а до остаточного звучання «українського запитання» були безпосередньо причетні не тільки промосковські ідеологи з Групи 239, а й справжні українські патріоти з Народної Ради, тому, на мій погляд, саме це опитування можна з більшим правом вважати справжнім референдумом, аніж всесоюзну гру в народовладдя.

Але ближче до цифр, бо вони варті того, щоб про них поговорити…

Отже, у всесоюзному референдумі, що проводився 17 березня 1991 року, відповідно до Закону «Про всенародне голосування (референдум СРСР)», прийнятого З’їздом народних депутатів СРСР 27 грудня 1990 року, питання звучало так: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Варіанти відповідей: «Так» або «Ні».

В цьому референдумі з 185,6 млн (80%) громадян СРСР з правом голосу взяли участь 148,5 млн (79,5%); з них 113,5 млн (76,43%), відповівши «Так», висловилися за збереження оновленого СРСР. Ну, добре, всі знають, що той, хто замовляє референдум, та формулює запитання для нього, завжди отримує саме те, що йому потрібно. У цьому випадку, коли лукаві варіанти відповідей заздалегідь виписувалися в Кремлі, особливого вибору у людей не було. Вважатимемо це «напівреферендумом».

Показовий факт: референдум відбувся в неділю, а в понеділок, 18 березня, набув чинності «Закон про міліцію», який дозволив правоохоронцям «використовувати кайданки, гумові палиці, сльозогінний газ» на всій території «оновленої федерації суверенних республік».

Далі – цікавіше, адже, крім цього, суто московського, в Україні, як було сказано, в той же день, 17.03.1991, паралельно зі всесоюзним пройшло республіканське консультативне опитування: «Чи згодні ви, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». Тобто вже не кремлівська верхівка, а, можна сказати, рідний уряд, пропонував громадянам висловити своє ставлення до суверенітету України…

Не забуваймо про контекст: у ніч на 11 березня 1990 року Верховна Рада Литовської РСР на чолі з Вітаутасом Ландсбергісом – першою з союзних республік — проголосила незалежність Литви. На території республіки було припинено дію Конституції СРСР і відновлено дію литовської конституції 1938 року. Москва, як це було і в 1917-му з Україною, відмовилась визнавати цей державний акт і 13 січня 1991 року відправила нових муравйовців – десантників та спецпризначенців «Альфи» – штурмувати Вільнюській телецентр. 14 беззбройних людей було вбито, понад 600 отримали поранення.

Литва не була єдиною у своєму прагненні до незалежності. У ніч з 19 на 20 січня 1990 року радянська армія штурмувала Баку з метою розгрому Народного фронту та врятування влади Комуністичної партії в Азербайджані. Загинуло понад 100 мирних жителів…

Тобто, українцям, що голосували 17 березня 1991 року, не треба було копирсатися у пильних підручниках з історії, яких, до того ж, ще не було написано. Москва у режимі реального часу показувала, що вона думає про будь-чию незалежність. Дарма! На питання у бюлетенях: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». 80% громадян відповіли «Так».

Сучасні українськи історики трактують цю відповідь як підтримку незалежності. Тобто, на їх переконання, лише 20 відсотків громадян України в 1991 році були проти її незалежності. Зупинимось на цьому й ми. Хоча, погодьтеся, цікаво було б з’ясувати достеменно, як саме варто було б розцінювати відповідь «НІ», надану кожним учасником опитування? «Ні, я не погоджуюсь з перебуванням України у складі СРСР, хоча й підтримую Декларацію про суверенітет»? Або «Я хочу й далі лишатися в СРСР, але я проти українського суверенітету»? До речі, подальші соціологічні опитування показали, що люди дійсно не дуже-то уявляли, за що саме вони голосують, тому траплялося, що дві особи, які начебто однаково відповіли тоді «Так» чи «Ні», інколи мали діаметрально протилежні думки щодо змісту своєї відповіді.

З першим же цілком легітимним, суто українським референдумом 1 грудня 1991 року все добре відомо. В ньому взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 % населення України. З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала за незалежність, відповівши «Так».

У 2011 році, у двадцятилітній ювілей Незалежності, Інститут соціології НАН України провів масштабне соціологічне опитування, з’ясовуючи: як розподілилися б голоси Українців, якби той український референдум відбувся у квітні 2011 р. Вийшло, що за незалежність України проголосували б 46,6% опитаних, проти – 27,8%.

У той же час соціологи констатували, що у порівнянні з 2001 роком, коли також проводилось аналогічне дослідження, кількість прибічників незалежності України зменшилася на 10% за рахунок тих, хто на час проведення опитування у 2011-му байдужий до цього питання, а кількість супротивників залишилася незмінною.

Барбос в гостях у Бобика

Пам’ятаєте цей старий радянський мультфільм? Домашній песик Бобик, поки не має вдома його господаря – Дідуся, запрошує у гості свого безхатнього приятеля Барбоса. Вони мріють, як будуть виводити на прогулянку Дідуся, влаштовують бурхливу вечірку та, сп’янівши від раптової свободи, знесилено засинають у Дідусевому ліжку. Аж ось приходить Дідусь… Барбос, піджавши хвоста, біжить до свого рідного смітника, а Бобик, запопадливо, вихляючи хвостом, несе в зубах господареві капці. Комічний ефект створює те, що обидва волохатих приятеля від самого початку розуміють, що вся ця їх гра у господарів становища – така собі, по суті, коротенька забавка, що вони просто користуються слушною хвилинкою, поки ніхто великий та сильний не дивиться. Але ж і вони, і Дідусь добре знають, хто тут насправді головний, тож і сприймають повернення до загального статус-кво як річ, що сама собою зрозуміла.

До чого ця довга інтродукція? До того, що, дивлячись на всю тридцятирічну історію нашої незалежності, я особисто не можу позбутись думки, що кожного разу, отримуючи черговий історичний шанс докорінно змінити український зовнішньополітичний та суспільний вектори – приєднатись до Євросоюзу, вступити в НАТО, провести люстрацію, хоча б почати справжню боротьбу з корупцією, судову реформу тощо, наша демократична опозиція поводиться точнісінько як Барбос з Бобиком. Вони на якомусь глибинному рівні знають, що вони тут «господарюють» не по-справжньому, що все одно нічого не встигнуть, бо зовсім скоро вже повернеться Дідусь. А тому немає сенсу зав’язуватися з чимось серйозним. Краще побавитись, поки є трошки часу: універсали, там, попідписувати з регіоналами, соціалістами та новими комуністами, тужливих чи пафосних пісень з рукою на серці поспівати, «Ґринджоли» на Євробачення відправити – аби тільки, боронь Боже, вдруге поспіль, після Руслани, не перемогти…

І коли той Дідусь – як би його наразі не кликали – «За ЕдУ», «Партія Регіонів», не важливо, бо ж змінюються тільки вивіски, персоналії лишаються все ті ж самі – ступить на поріг, все знову стане так, як завжди. Бо ані той колективний Дідусь жодної хвилини не сумнівається у своєму праві, ані Барбос з Бобиком – у тому, хто тут справжній, а хто так, «не зварювальник, а просто маску надів».

Погано покладена перемога

Ювілей – добра нагода згадати минуле, підвести підсумки, зробити прогнози. Ну, до підсумків та прогнозів ще дійдемо. Поки ще трошки затримаємось на спогадах.

Отже…

Самий початок нового тисячоліття. Небувалий успіх руху «Україна без Кучми», що сколихнув усю країну після вбивства Георгія Гонгадзе, по-справжньому налякав президента, якому залишалося лише запізніло рефлексувати на злагоджені та ефективні дії опозиції та під її тиском в квітні 2001 звільнити глав МВС і СБУ. Психологічний ефект та щось схоже на привід революційної ситуації дозволили лідерам цієї акції здобути приголомшуючу перемогу на парламентських виборах 2002 року.

Якщо пам’ятаєте, Віктор Ющенко очолив блок досить різношерстих партій. «Наша Україна», БЮТ і СПУ йшли окремими «дружніми колонами», крім того, про свою опозицію Кучмі заявляли і комуністи. Таким чином, антипрезидентська коаліція виграла вибори, набравши в сумі 222 голоси (НУ – 112; КПУ – 65; БЮТ – 22; СПУ – 23). Провладним партіям вдалося отримати лише 134 мандати. Ще 94 місця отримали безпартійні кандидати, більшість з яких тією чи іншою мірою підтримували чинного президента Леоніда Кучму.

А далі все пішло згідно з традицією.

Першими, як цього і слід було очікувати, заявили про відсутність яких би то не було зобов’язань перед Коаліцією комуністи. Тут, радше, можна було дивуватись тому, що їх до цієї компанії взагалі запросили. Адже ілюзій щодо їх вірності передвиборчим домовленостям ніхто не плекав від самого початку. А ось те, як стала розвиватися ситуація далі, здивувало багатьох – тоді песимістичний цинізм щодо нашого політикуму ще не був синонімом реалістичного погляду на дійсність. До Морозівського «Зрадити – це своєчасно передбачити» лишалося ще близько п’яти років…

«Наша Україна» «посипалася» чи не відразу ж після прийняття депутатської присяги. Менш ніж через два місяці після початку роботи Верховної Ради IV скликання провладні депутати, які пройшли до парламенту в блоці «За Єдину Україну» (в народі «За ЄдУ!») Сформували більшість, поповнивши брак кнопкодавів за рахунок «тріумфантів» з антикучмівській коаліції. Ющенку тоді не лишилося іншого, як простодушно нарікати: «У нас вкрали нашу перемогу …» Ну, тобто, так і уявляєш картину: зайшли демократичні опозиціонери, такі чисті, наївні, недосвідчені, зі своєю перемогою в Верховну Раду, тільки поклали її, випустили з рук, відвернулися на секунду, а її: «р-раз!» – і поцупили у них з-під носа безсоромні кучмівські політикани…

Так в історії українського парламентаризму виникла ще одна, на жаль, поки що непорушна, традиція: скільки б людей не завели в найвищий законодавчий орган націонал-патріоти, їх діяльність все одно почнеться з масових зрад, а їх противники (як би вони не називалися і кого б конкретно на ту мить не представляли – Кучму, Януковича чи навіть Путіна, як це зараз роблять у Верховній Раді медведчуки, бойки та рабіновичи), навіть отримавши вдвічі меншу кількість мандатів, все одно в найкоротші терміни сформують більшість за рахунок продажних перебіжчиків.

Крім того, як показує уся подальша практика, якщо супротивники наших націонал-демократів на якийсь час самі виявляються опозицією, з їхнього табору ніхто не поспішає долучитися до табору влади. Мабуть тому, що твердо знають: треба почекати зовсім трошки, і владою знову стануть вони. І тут, як то кажуть, без варіантів.

Стабільність – ознака майстерності

Напевно, не варто втомлювати читача переліком усіх подальших карколомних змін, що відбуваються у демократів кожного разу, як вони потрапляють до влади – чи як більшість, чи у якості опозиції. Не будемо перебирати усі три десятиліття нашої парламентської історії, візьмемо лише період з 2014-го по теперішній час. Пропоную кожному бажаючому перевірити чи спростувати мої твердження: згадайте або погугліть, скільки полум’яних прапороносців з команди Петра Порошенка у тих місцевих радах, що відомі особисто Вам, читачу, раптово стали безпартійними ще між першим та другим турами президентських виборів (включаючи, голів місцевих та навіть обласних партійних осередків)? Скільки з них негайно винирнуло у партіях-переможицях, незважаючи на їх відверту антиукраїнськість?

Будемо відвертими: логіка в такому розвитку подій залізна. Адже скільки таких само шукачів теплого місця знайшли притулок у тому ж самому БПП у 2014-му, коли цей блок був явним фаворитом? Вже тоді було навіть без окулярів видно, що на багатьох з цих «патріотах з глибокого запілля» немає де клейма поставити!.. Але ж – домовленості, конфігурації, торгівля впливом, палкі обіцянки, довірливий шепіт у потрібні вуха: «У вашого неприятеля є мій приятель…» – словом, як писав Олександр Ірванець: «Раптово усі поставали борцями: з усіх піджаків майорять прапорцями». Ненадовго, до першого облому.

Долю славнозвісної Коаліції демократичних сил під гордою назвою «Європейська Україна» у Верховній Раді зразка 2014 року, напевно, можна у деталях не нагадувати. Пробіжимося лише швиденьким пунктиром. 21 листопада 2014 представники «Народного фронту», «Блоку Петра Порошенка», Об’єднання «Самопоміч», ВО «Батьківщина», Радикальної партії Олега Ляшка злилися у політичному екстазі. І хоча єдність цього могутнього об’єднання від самого початку можна було хіба що тільки декларувати для невтаємничених пересічних виборців, але ж згадайте, скільки, м’яко кажучи, сумнівних призначень було зроблено заради її формального збереження! Не допомогло. 17 травня 2019 року з цієї теплої компанії накивав п’ятами «Народний фронт», поклавши демонстративний кінець тому, що від першого дня й не було командою однодумців.

Знову ж таки зроблю коротке зауваження. Арсен Аваков був призначений міністром внутрішніх справ саме за квотою НФ 27 лютого 2014 року. Питання до нього з’явилися дуже швидко. Але саме квотний принцип призначення зробив його недоторканим. Адже будь-які спроби Президента порушити питання про його відставку, автоматично призводило до руйнації коаліції, про що «Народний фронт» не втомлювався попереджати колег по «Європейській Україні».

Недаремно чи не з перших днів усілякі найєми, лещенки, авакови почали, що називається, на публіку, грати свою гру. Подивіться, де усі ці правдолюбці зараз? Не допомогли батькові-гетьману ті ляхи. Але ж почекайте, поки маятник хитнеться в інший бік – побачите усі знайомі обличчя, що вишикуються у чергу до нового переможця, розповідаючи, як вони під глибоким прикриттям, ризикуючи усім, ну, буквально усім, змушені були з огидою брати ті брудні гроші, що платив їм злочинний режим, якому вони про людське око, як справжні Штірліци, начебто слугували, а насправді розвалювали його зсередини, готуючи підвалини для Великої Перемоги Демократії! Ну, а що мовчали, а те що своїми руками, з вогником, з ініціативою вчора обслуговували тих, від кого сьогодні – ще й півень тричі не прокукурікав – так палко відкараскуються, то хіба ж ви не розумієте? То була конспірація, вони насправді берегли себе для Великої Битви!..

І знову настане чергове дежавю: поле битви після здобутої нами перемоги, як це завжди й відбувається, дістанеться мародерам. Бо… «Хіба ж ви не розумієте?..» – і так багатозначно на вас кліп, кліп, мовляв, ну, що ти, маленький, чи шо?.. І так оце очі в гору: «Ах, якби я міг вам все розповісти…» Ну, й, звичайно, як же без цього, святого: «Так, ви праві, я й сам так думаю, але ж поки що радикальні зміни не на часі…» Будьте впевнені, і про закоротку лаву запасних почуєте, і про те, що немає де взяти достойних фахівців, щоб водночас були патріотами. І навпаки: «Так, він ще нічого не вміє, але ж патріот, то навчиться, бо що там сказав Вацлав Гавел…». І про 40 років блукань по пустелі, вам, не сумнівайтесь, нагадають… Аж допоки ви не згодитесь, або, скоріше за все, плюнете та й підете собі, бурмочучи під ніс: «Чому, ну, чому в інших виходить, а у нас ніколи?»

І справді, чому?

Я давно задаю собі це питання. Я постійно чую його в розмовах з друзями та знайомими. Я навіть розумію, що оті славнозвісні зелені 73 відсотки – це не тільки колективне запаморочення внаслідок сеансу інтенсивної урінотерапії, а ще й те, про що моя бабуся казала: «Нехай гірше, аби інше». Бо ж це як в тому анекдоті: «Хто ж знав, що тобі АЖ ТАК погано?!». За тридцять років чого тільки не було, але ж нічого, виживали, пристосовувались, то ж хто міг подумати, що дійде до такого!.. Прикололися, погралися, але ж коні не винні, хіба не так?.. Кльовий хлопець, нове обличчя, чому б ні? Он, в США кого б не обрали, а демократія сама себе лікує та захищає…

Ну, скажіть мені, якій ще аргумент я забув? Чого вам ще не доводилося чути чи казати, обговорюючи все, що відбувалося від 1991-го і те, що коїться зараз?..

Ну, то дозвольте мені висловити власну, цілком суб’єктивну думку, яка у жодному разі не претендує не те що на істину в останній інстанції, а на будь-яку істину взагалі, так, декілька коротких нотаток на полях підручника історії…

Ось в Індії був Махатма Ганді. Такий собі тихенький йог в окулярах, що сидів у позі лотоса десь під деревом та казав пошепки: «Завтра весь індійський народ припиняє купувати англійські товари» – і його чули. Не тому, що він укладав коаліції чи підписував Універсали. А тому, що він був моральним авторитетом для цілої нації. Так само як були авторитетами драматург та саксофоніст-аматор Вацлав Гавел, електрик Валенса тощо.

І коли наставав час вибору, то нація обирала їх не тому, що їх конкуренти були ще гіршими, а тому що решта просто не могла до них дотягнутися. Не грошима, не компроматом, не гречкою, не відосиками — авторитетом.

А що Україна? Кожного разу обирає між бридким та осоружним? Може й так, може, є й ще якісь, більш тонкі дефініції. Але головне правило у нас, українців: обираючи собі владу, не згадувати, не аналізувати, не складати два й два, не задавати питання, а… Хотів написати: «голосувати серцем», так, начебто, ні. Шлунком? Якось образливо виходить. Добре, давайте лишимо дефініції для підручників, та просто перелічимо результати наших волевиявлень. Швиденько так, на пальцях:

Кравчук – ну, так, головний комуністичний ідеолог. Дійсно, не Чорновіл, але ж… Власно кажучи, я так і не знаю, яке «але ж» тоді зіграло на руку Леоніду Макаровичу, але, як він сам сказав, «маємо те, що маємо»…

Кучма… Там взагалі все було елегантно: вийти у другий тур з комуністом Симоненком та розкидати напередодні виборів повістки про призов у Чечню – мовляв, наступного дня українські хлопці підуть виконувати інтернаціональний обов’язок… Результат передбачуваний.

Ющенко. Що з того, що у 2001-му (нагадаю: «Україна без Кучми» вже лавою розтікається по містах та селах), будучи Прем’єр-міністром він казав про Кучму: «Для мене принципово важливо, що я поруч з президентом України», називаючи їх відносини стосунками батька та сина? Підписав «Листа трьох», де разом з президентом Леонідом Кучмою та спікером Іваном Плющом звинуватив опозицію в розв’язанні проти держави «безпрецедентної політичної кампанії зі всіма ознаками психологічної війни»? Ну, з ким не трапляється… Але він все одно кращий за Кучму!

– Чого це?

– А, так ви, значить, за Кучму? Після всього, що він зробив, після смерті Гонгадзе?!

– Та, ні, я й не за Кучму також…

– Ось бачите, а хто тоді, як не Ющенко?..

З Януковичем і взагалі все зрозуміло. Красивий мущщина, міцний господарник… Ґвалтівник, кажете? Рецидивіст? Ой, я вас умоляю, коли це було! Все одно краще, ніж оцей бджоляр!.. (73 відсотки: дінь-дінь…)

Порошенко – здавалося б, перший раціональний вибір. Так, не святий, втім, і освіта відповідна, і досвід, і рішучості не бракує, і відповідальність на себе брати не боїться. Та ще й страшно: війна, реальні смерті, Крим анексовано, на Донбасі колотнеча, армії не має, бюджет країни – у Ростові з разом з Януковичем. Комусь треба це розгрібати – ну, він обіцяє впоратись, то нехай…

Про останнього ви й самі все знаєте…

Зверніть увагу, це ми самі кожного разу робимо вибір. Власними руками обираємо долю своєї молодої держави, граємось її незалежністю, бо насправді, виходить, вибір у нас не такий вже й широкий: або бридкий чи осоружний, або «чисто по приколу», бо потрібні нові обличчя. А як доходить до справи наступного дня після чергового волевиявлення нашого мудрого народу, то колективно знизуємо плечима: «Звідки ж ми могли знати, що буде АЖ ТАК?». І справді, звідки? Хіба ж 30 років – це строк, щоб чогось навчитися? Ми краще позітхаємо, наприклад, про газон, що плекають у далекій Англії протягом двохсот років та протягнемо: «То ж у них, там традиції, там демократія…» І підемо на дільницю – обирати. Як завжди…

Comments are closed.